Історія італійського кінематографу

За рівнем комерційного успіху італійці мали настільки ж провідну та історично важливу роль у розвитку всесвітнього кінематографа як французи, а згодом і американці. Якщо приділити увагу періодам найбільшого успіху жанрів італійського кінематографу, то можна простежити, що він пережив епоху розквіту в 1910-х роках, а на художньому рівні найбільше італійських фільмів отримали міжнародне визнання у період протягом 30 років, що тривав від закінчення Другої Світової війни до середини сімдесятих років. ✅Бажаєш вивчати італійську мову? 📝Чекаємо на твоє повідомлення: https://t.me/dealideal Перші двадцять років: становлення італійського кіно як окремого жанру мистецтва на початку двадцятого століття. Першим італійським винахідником, що став піонером в царині кіно, був Філотео Альберіні, який запатентував плівкову камеру в 1895 році, однак, звичайно, не настільки досконалу, як у братів Люм’єр. Головним центром виробництва кінофільмів (який перейняв багато французької техніки та акторів) аж до приходу фашизму був Турин. Італійська кіноіндустрія розвивалася з 1905 року навколо трьох великих кінокомпаній: Cines di Roma, Ambrosio та Itala di Torino. Спочатку студії продукували художнє кіно, яке піддавалося великому впливу французького кінематографа, проте, починаючи з 1908 року з успіхом першої версії «Останніх днів Помпеї», почався розвиток епічно-історичний фільму. Картини цього жанру, які найчастіше знімали у Римі, перебували під впливом панівної на той час імперіалістичної ідеології: Італія шукала простору для колоніального завоювання в Африці (вторгнення до Лівії відбулося в 1911 році). Іншими міжнародними хітами були Падіння Трої, (реж. Пастроне, 1910), Quo Vadis?(Куди йдеш?) (реж. Е. Гуаццоні, 1913) і перш за все Кабірія (р. Пастроне, 1914). Офіційно сценаристом «Кабірії» зазначений Габріеле Д'Аннунціо, але насправді це була робота Пастроне, тоді як Д'Аннунціо займався написанням титрів. Протягом 1910-х років ряд актрис стали надзвичайно популярними. Фільми, в яких вони знімалися, в основному зображували історії пристрасті та інтриги вищого середнього класу або аристократії, змішуючи еротику та трагедію, багаті костюми та розкішні інтер'єри. Певним чином відтворювали сучасні зіркові явища в театрі (Елеонора Дузе). Першим успіхом цього жанру (під назвою Diva Film) став «Але моя любов не вмирає» (реж. М. Казеріні) з Лідою Бореллі. Інші фільми: Ассунта Спіна (реж. Дж. Серена, 1915, з Франческою Бертіні), Вогонь (реж. Дж. Пастроне, 1915) і «Королівський тигр» (реж. Дж. Пастероне, 1916). Стан італійського кіно за часи панування фашизму. Близько 1923 року італійська кіносистема зазнала глибокої кризи. Протягом 1920-х років відсоток фільмів італійського виробництва поступово скорочувався, поки не почав займати лише 10% від всіх фільмів у прокаті. Муссоліні, який перебував при владі з 1922 року, у перші роки займався лише інформаційною війною та пропагандою, заснувавши з цією метою Інститут просвітництва (Istituto Luce) у 1924 році. Це призвело до появи великої кількості кінохроніки, яку обов’язково потрібно було показати перед початком будь-якого фільму. Поява аудіодоріжки у кіно в поєднанні з економічною депресією поглибили кризу італійського кіно: у 1931 році було знято лише 13 італійських фільмів. Фашизм відреагував на кризу політикою протекціонізму, а в галузі кінематографії почалися посилення національного виробництва та обмеження прокату іноземних фільмів. У 1932 році було урочисто відкрито Венеціанський кінофестиваль, у 1935 році — Експериментальний центр кінематографії, а в 1937 році — “Місто Кіно” Cinecitta. Режим зрозумів, що кіно може бути потужним інструментом для досягнення прихильного ставлення суспільства. Таким чином виробництво фільмів зросло, але їх якість залишалася надзвичайно низькою, враховуючи тоталітарний контроль фашизму. Кінокомпанії (Cines, Lux, Manenti, Titanus, ERA та ін.) залишилися в приватних руках і без державних дотацій точно збанкрутували б. Однією з головних кіно-тенденцій була пропаганда, наприклад: фільм Стара Гвардія (Vecchia Guardia) (автор А. Блазетті, 1933), який прославляв похід на Рим і ескадризм, тоді як Білий эскадрон (Lo squadrone bianco) (автор А. Геніна, 1936) і Сципіон Африканский(Scipione l'Africano) (реж. К. Галлоне, 1937) звеличував італійський колоніалізм. 1860 (р. А. Блазетті, 1934) прагнув встановити паралель між добою Рісорджіменто та появою фашизму. Проте навіть провідні діячі фашистського режиму мусили визнати, що більш відверто пропагандистські фільми не були дуже успішними, і не перешкоджали виробництву легковажних, безтурботних фільмів чистого ескапізму(втечі від сурової реальності), які прославляли дрібну буржуазію та її мрії про соціальне піднесення. Оскільки ці фільми часто показували яскраве життя у багатому середовищі, така кінотенденція отримала назву «кіно білих телефонів»( оскільки в ті часи вважалося, що телефони білого кольору можуть собі дозволити собі лише люди з достатком, в той час як стандартні телефони були чорними). Першим успішним проявом цього жанру став фільм Пісня про Любов (La canzone dell'amore) (реж. Дж. Рігеллі, 1930).

Неореалізм. Неореалізм був культурним рухом, який розвинувся в Італії між 1945 і 1951 роками і мав найбільше вираження в кіно. Італійський кінематографічний неореалізм справив великий і тривалий вплив на весь світовий кінематограф. Італії вдалося звільнитися від фашизму та німецької окупації також завдяки величезному руху опору, який допоміг створити атмосферу надії та оновлення, яка поширилася в усьому кінематографічному середовищі. На жаль, війна завдала великих руйнувань кіностудії Cinecitta, де до того знімали більшість фільмів, і окупаційні війська США скористалися цим, щоб забезпечити панування на ринку. Тому в ті часи з’явилося багато ентузіазму та ідей, які, на жаль, не мали вдосталь економічних ресурсів. Та це не завадило італійцям продемонструвати світу цілу серію фільмів які мали більш скромний бюджет, але отримували значний міжнародний успіх. Художній і технічний персонал, який працював над ними, професійно виріс між 1930-ми і 1940-ми роками, утворюючи своєрідну окрему галузь у популярному кінематографі. Найяскравіший приклад — Одержимість Вісконті, що вийшов за часів Республіки Сало, але майже одноосібно зніс основні канони фашистського кінематографу. Неореалістичні фільми різко відрізнялися від попереднього італійського та світового виробництва. Їх знімали не тільки на спеціалізованих знімальних майданчиках, а й на вулицях, і в сільській місцевості. Вони розповідали про події, які пережила Італія напередодні: партизанський опір, соціальні умови життя бідних верств населення. Вперше героями ставали робітники, хлібороби, підлітки та пенсіонери. У деяких фільмах також знімалися й непрофесійні актори. Це не були ескапістські фільми про забуття, натомість вони критично описували складну ситуацію, у якій опинилася Італія, настільки правдоподібно, що деякі з цих фільмів сьогодні можна розглядати як документальні фільми своєї епохи. Неореалізм почав набувати міжнародної слави з Рим, відкрите місто (реж. Р. Росселіні, 1945). Найважливішими фільмами цього руху були «Пайза» (реж. Р. Росселліні, 1946), «Шуша»(Sciuscià) (реж. В. Де Сіка, сцен. К. Заваттіні, 1946), «Німеччина, рік нульовий» (р. Р. Росселіні).1947), «Земля тремтить» (реж. Л. Вісконті, за мотивами роману Г. Верги «I malavoglia» , 1948), «Викрадачі велосипедів» (реж. В. Де Сіка, сценар. Ч. Заваттіні, 1948) , «Чудо у Мілані» (р. В. Де Сіка, 1950), «Умберто Д.» (р. В. Де Сіка, сцен. Ч. Заваттіні, 1951). «Гіркий рис» (р. Дж. Де Сантіс, 1948) — спроба поєднати неореалістичну тематику з типовими формами популярної мелодрами. Італійське кіно 1950-их років. У 1950-х роках в атмосфері політичної реставрації, коли жанри комедії та мелодрами тріумфували в прокаті, неореалізм занепав, а багато режисерів нової та старої гвардії почали позиціонувати свої фільми як особисті та авторські проекти, в яких вони брали процес роботи над картиною у свій повний контроль, проте ніколи не відмовлялися від кваліфікованого професійного внеску у фільм, особливо в плані сценарію. Їхнє кіно часто висвітлювало тематику екзистенціалізму, в який завжди ретельно відтворювався соціальний аспект життя людини. Митці створювали особистий і впізнаваний дискурс, вплив якого ще довго тривав у кіно, оминаючи шістдесяті та сімдесяті роки.

Мікеланджело Антоніоні знімав фільми на екзистенційні теми, вперше в італійському кіно глибоко досліджуючи стосунки чоловіка і жінки. Серед найважливіших фільмів цього періоду: Хроніка одного кохання, 1950, Крик, 1957, Пригода, 1960, Ніч, 1961, Затемнення, 1962. Федеріко Фелліні знімав фільми, сповнені мрійливих, уявних омажів, частим об’єктом яких було саме кіно. Найважливіші фільми його авторства: Дорога, 1954, Ночі Кабірії, 1957, Солодке життя, 1960, Вісім з половиною, 1963. Лукіно Вісконті, який уже побував одним із ініціаторів неореалізму, оновив свою кар'єру, запропонувавши нову версію кінематографу, що робить акцент на історії та соціальних подіях. Найважливіші фільми: Найкрасивіша, 1951, Почуття, 1954, Рокко та його брати, 1960, Леопард, 1963. П’єр Паоло Пазоліні був поетом, письменником та полемістом: його фільми досліджували реальність нижчого класу та часто зазнавали цензури через теми, які вони висвітлювали. Найважливіші фільми: Аккатоне, 1961, Мама Рома, 1962, епізод фільму РоГоПаГ. під назвою “La ricotta”, 1963. Окремим випадком є ​​Вітторіо Де Сета, автор “Бандитів з Орголозо” (Banditi a Orgosolo) (1961), шедевру, який аналізує реалії життя сардинських пастухів з антропологічної точки зору. Оскільки неореалістичне кіно зникло через зміну консервативного політичного клімату, у 1950-х роках з’явилася низка жанрів, які користувалися широким популярністю. Вони не критикували існуючу реальність, а обмежувалися розвагою та зняттям щоденних турбот глядачів. Однак навіть ці комерційні жанри не могли ігнорувати неореалістичну спадщину: вони продовжували створювати реалістичну атмосферу та персонажів “з народу”. Так званий “рожевий неореалізм” пропонував сюжети сентиментальної комедії та хеппі-енди (родоначальником цього напряму була кінострічка Хліб, любов і фантазія , реж. Коменчіні, 1953), мелодрами, що розривали душу та сльозливі історії (починаючи з «Катени», режисер Матараццо, 1949) і фільми з Тото, який часто трималися майже виключно на великому професійний стажі та харизмі цього коміка (режисери Стено, Мастрочінкве та Брагалья). Комедія по італійськи. Італійська комедія народилася наприкінці 50-х (Зловмисники невідомі, 1958, реж. Монічеллі, можна вважати колискою жанру), коли Італія почала виходити з реакційного політичного клімату, який панував у ній протягом десяти років. Цей жанр, зберігаючи мету викликати посмішку у публіки, часто ставив під сумнів домінуючі цінності в суспільстві того часу та пропонував критичний підхід до реальності. Він показував веселий, але водночас і гіркий погляд на життя, адже щасливий кінець поставав зовсім не очевидним. Певний прихований цинізм не давав розвитку сентиментальним сюжетам у цих фільмах. Це були ансамблеві фільми, де головні герої, яких майже завжди було більше одного, були оточені серією другорядних, але добре прописаних персонажів. Атмосфера була реалістичною, а діалоги, завжди бурхливі, здебільшого покладалися на діалектичну італійську мову різних регіонів. Персонажі були дуже впізнаваними типажами, майже ніколи вони не претендували на психологічну глибину, але точно висвітлювали соціальну поведінкою, в якій публіка не намагалася впізнати себе чи знайомих. Тип історії був переважно анекдотичним - побудованим як сума окремих епізодів. Це жанр, у якому сценаристи (такі як Адже і Скарпеллі, Сонего, Амідей тощо) та актори з актрисами (зокрема Сорді, Гассман, Мастроянні, Тоньяцці, Манфреді, Кардинале, Сандреллі, Вітті, Мелато) мали найбільший вплив. Режисери (Монічеллі, Різі, Коменчіні, Скола) менше претендували на впізнаваність свого стилю і орієнтувалися на середовище. Велика кількість подібних фільмів були спрямовані на відображення нових італійських тенденцій під час економічного буму (Обгін, реж. Різі, 1962, Чудовиська, реж. Різі, 1963), подвійних стандартів багатих верств населення (Пані та панове, реж. Джермі , 1966), застарілих південних звичаїв (Василіски,( i basilischі) реж. Л. Вертмюллер, 1963), Спокушена і покинута, реж. Дермі, 1964), кар'єрного росту в системі (Важке життя, реж. Різі, 1961). Інші критикували закони та привілеї Італії, яка ще не зазнала реформ 1970-х років (Розлучення по-італійськи, реж. Різі, 1961, Лікар страхової каси, реж. Зампа, 1968, Затриманий чекаючи судового розгляду, р. Лой, 1971). Жанр висміював представників політичної, економічної та релігійної влади, але не щадив і бідних (Скопоне, наукова картярська гра, реж. Коменчіні, 1972, Хліб і шоколад, реж. Брусаті, 1974). Італійська комедія в іронічному, але критичному ключі розглядала низку епізодів історії ХХ століття, які до того не розглядалися кінематографом (Велика війна, реж. М. Монічеллі, 1959, Усі додому, реж. Коменчіні , 1960, Фашист (il federale), реж. Сальче, 1961, Роки, які гарчать , реж. Зампа, 1962, Товариші, Монічеллі, 1963) з включаючи в себе і картини про попередні століття (L'armata Brancaleone, Монічеллі, 1966, У році Господа, реж. Магні, 1969). ПЕріод класичної італійської комедії завершилася в середині 1970-х двома дуже сентиментальними фільмами присвячених ностальгії по минулому: «Ми так любили одне одного» (реж. Скола, 1974) і «Мої друзі» (фільм Монічеллі, 1975). “Нова хвиля італійського кіно” (1964-1977) Нове покоління кінематографістів, народжених у 1930-х роках, дебютувало в 1960-х під тематичним і стилістичним впливом французької течії nouvelle vague (Нова течія французького кіно), вони явно імпонували смакам тих молодих людей, які радикалізували свої політичні погляди і стали вісниками моди у 68-му. Дуже часто у фільмах цих режисерів сентиментальні, сексуальні, стосункові, поколінні теми виходили за межі більш класичних політичних, навіть якщо критика деяких інституцій, перш за все сім’ї, була дуже наявною. Вони часто показували персонажів, які їм чимось нагадували самих себе: дітей буржуазії, що бунтують проти свого середовища. Такі фільми часто характеризували як “повстання проти батьків”. Деякі з цих режисерів(а їх діяльність була часто пов’язана з PCI - комуністичною партією Італії ) були близькі до крайніх лівих утворень і конфліктували з режисерами політичного кіно та італійської комедії ,оскільки вони, на їхню думку, надто прагнули публічного успіху. Вони вважали себе «авторами», тому що хотіли зберегти повний контроль над створенням фільму, і тому багато хто із них показово не співпрацював з досвідченими сценаристами і редакторами. Проте і цей молодіжний бунт поступово зійшов нанівець, а за ним згасла і течія. Однак його представники продовжували знімати фільми з перемінним успіхом. Основні режисери цієї течії: Марко Беллоккіо (Кулаки в кишені, 1965, Китай близько, 1967, В ім'я батька, 1972, Тріумфальний марш, 1976), Бернандо Бертолуччі (Суха кома, 1962, Перед революцією, 1964, Стратегія павука, 1970, Конформіст, 1970, Останнє танго в Парижі, 1972, 19, 1976), Марко Феррері (Подружнє ліжко(Una storia moderna: l'ape regina), 1963, Жінка-мавпа, 1964, Діллінджер мертвий, 1969, Ліза, 1972, Великий запій, 1973), Паоло і Вітторіо Тавіані (У Святого Михайла був півень, 1973, Вперед, сини вітчизни!(Allonsanfan), 1974, Батько і господар, 1977), Ліліана Кавані (Франциск Ассізький, 1966, Галілей 1968), Нічний швейцар, 1974, Міларепа, 1974). Ерманно Олмі — католик за освітою, уважний до деталей повсякденного життя та найбідніших верств населення (Вакантне місце, 1961, Наречені, 1963, Обставини, 1974, Дерево для черевиків, 1978). Італійське політичне кіно. Під час політизації італійського суспільства в 1960-х почала формуватися нова соціально-культурна маса людей прогресивної орієнтації, яка вимагала більшої соціальної активності від решти людства. Низка режисерів відповіла на цю потребу, знімаючи фільми, часто натхненні поточною політикою, які, скориставшись певним пом’якшенням цензури, знищили тренди щодомінували у кіно 1950-х років, робили акцент на теми які раніше ігнорувалися. Вперше кіно засудило явище мафії, спекуляцій, політичної корупції, а також переглянувши епізоди італійської історії в надзвичайно критичному ключі. Стиль цих фільмів поєднував ритм, часто натхненний американською кіностилістикою з кіно документального типу. Цей жанр пішов на спад після середини 1970-х років, коли потяг до протесту, який оживляв італійську дійсність протягом десяти років, згас. Режисерами, які займалися політичним кіно, були Франческо Розі (Сальваторе Джуліано, 1962, Передача міста, 1963, Люди проти, 1970, Справа Маттеї, 1972, Щасливчик Лучано, 1973, Ясновельможнії трупи, 1975), Еліо Петрі ( Кожному своє, 1967, Слідство у справі громадянина поза всякими підозрами , 1970, Робітничий клас іде в рай, 1972, Тодо Модо, 1976), Джилло Понтекорво (з його шедевром «Битва за Алжир», 1966, Кеймада, 1969), Джуліано Монтальдо ( Сакко і Ванцетті, 1971), Даміано Даміані (День сови, 1968), Флорестано Ванчіні (Злочин Маттеотті, 1973 і Хроніка бійні під Бронте, 1972), Джузеппе Феррара (Камінь у роті, 1970). Відзначилися сценаристи Франко Салінас і Уго Пірро. Символічним актором політичного кіно був Джан Марія Волонте. Жанри, що утворилися в Італії 60-х та 70-х років. В 60-х та 70-х роках В Італії з’явилася велика кількість жанрів, які мали величезний успіх навіть на міжнародному рівні. Вони надихалися аналогічними жанрами США, але показували ще більше насильства, сексуальних посилань, екстремальної типізації персонажів та гіпер маскулінних героїв. Ще б пак, багато авторів таких фільмів приховували свою справжню особистість, беручи англомовні псевдоніми. Найуспішнішими жанрами були міфологічний (також відомий як peplum, який черпав натхнення у великих голлівудських блокбастерах, таких як Бен Гур), вестерн (також відомий як спагетті-вестерн або western all'italiana, у якому Серджіо Леоне відзначився настільки, що його можна вважати найвідомішим режисером жанру також і у США), жахи (найпродуктивнішими режисерами були Даріо Ардженто, Лусіо Фульчі, Ріккардо Фреда, Маріо Бава), кримінал (також відомий як poliziottesco, він черпав натхнення у таких фільмах, як «Інспектор Каллахан», найвідомішими режисерами були Умберто Ленці та Фернандо Ді Лео). А загально італійським жанром тих час була еротична комедія. ✅Бажаєш вивчати італійську мову? 📝Чекаємо на твоє повідомлення: https://t.me/dealideal